Сайти

регіональних

прокуратур

 

Зумовлена ходом економічного і політичного розвитку Російської імперії Лютнева революція 1917 р. поклала край існуванню монархії в країні. Революція активізувала в Україні рух за територіальну автономію, хоча Росія залишалася унітарною державою, яка ігнорувала інтереси національних регіонів. У березні 1917 р. була заснована Українська Центральна Рада. Головою Ради було вибрано видатного історика і громадського діяча професора Грушевського М. С. Рада створила 7 комісій, у тому числі правничу на чолі з М. Ткаченком. Для оперативного вирішення найважливіших питань Центральна Рада обрала Комітет Центральної Ради, який згодом став називатися Малою Радою. У червні 1917 р. Центральна Рада утворила уряд - Генеральний Секретаріат, який очолив В. Винниченко. До складу Генерального Секретаріату згідно з його Статутом, затвердженим Малою Радою, входило 14 генеральних секретарів, у тому числі і у справах юстиції, але до листопада 1917 р. компетенція і функції Генерального Секретаріату були обмежені Тимчасовим урядом Росії. У листопаді на посаду Генерального секретаря із судових справ було призначено М. Ткаченка.

У листопаді 1917 р. III Універсалом Центральної Ради було проголошено Українську Народну Республіку (УНР). Створення судів та прокурорського нагляду стало одним із першочергових завдань влади. Мала Рада затвердила запропонований Генеральним Секретаріатом законопроект, відповідно до якого «суд на Україні твориться іменем Української Народної Республіки». Секретарство судових справ 12 грудня внесло на розгляд Центральної Ради законопроект про утворення до скликання Установчих зборів тимчасового Генерального Суду, і через три дні він був ухвалений Центральною Радою. Прокуратура УНР опинилася у подвійному підпорядкуванні. З одного боку, вона діяла при Генеральному Суді і називалася - Прокураторія Генерального Суду, а з другого - її регламент затверджувався Секретарством судових справ, і воно ж надавало одному з прокурорів звання старшого й доручало «провід над прокураторією».

На початку січня 1918 р. Центральна Рада ухвалила спеціальний закон «Про урядження прокураторського догляду на Україні». Це було продовженням розпочатої роботи по створенню структур прокурорського нагляду УНР. Прокуратори організовувалися при апеляційних та окружних судах. Очолювали відповідні прокураторії старші прокуратори. Всі прокуратори призначалися Генеральним секретарем судових справ. Водночас скасовувались посади прокурорів та товаришів прокурора окружних судів. Наказом Генерального секретаря судових справ від 18 січня 1918 р. за № 7 на посаду Старшого прокуратора Генерального Суду було призначено Маркевича Дмитра Васильовича. У березні цього ж року Центральна Рада затвердила штати Генерального Суду. До штату Прокураторії входили Старший прокуратор, три прокуратори, писар та помічник писаря.

22 січня 1918 р. Українська Центральна Рада прийняла історичний документ - IV Універсалом проголосила Україну самостійною державою, а 29 квітня - у передостанній день свого існування - затвердила конституцію держави УНР. Розбудова держави та її структур на основі конституції була перервана гетьманським переворотом. Місце УНР заступила Українська гетьманська держава.

В умовах іноземної окупації одночасно з втратою популярності Центральної Ради поширювався рух проти неї. 29 квітня 1918 р. У Києві відбувся хліборобський з'їзд, організований з ініціативи «Союзу земельних власників», на якому генерала Павла Скоропадського було проголошено гетьманом України. У ніч з 29 на ЗО квітня його прибічники захопили усі державні інституції й найважливіші об'єкти. Декларована Скоропадським ідея сильної влади втілилась у затверджених ним 29 квітня «Законах про тимчасовий державний устрій України». Гетьман уособлював не тільки виконавчу, а й законодавчу владу, адже саме він «стверджує закони і без його санкцій ніякий закон не може мати сили». На Генеральний Суд покладалися обов'язки «вищого охоронителя і захисника закону» та Вищого Суду України в судових і адміністративних справах. Назва «Українська Народна Республіка» змінювалася на «Українську Державу». Головою Генерального Суду, а одночасно і Генеральним прокурором України, було призначено М. Чубинського.

8 липня 1918 р. гетьман затвердив ухвалений Радою міністрів Української Держави закон «Про утворення Державного Сенату». Деякі статті закону торкалися питань прокуратури. Наприклад, було встановлено, що «при кожнім Генеральнім Судді, а також при Загальнім Зібранні Державного Сенату перебувають прокурор і товариш прокурора під вищим наглядом міністра юстиції, як Генерального прокурора».

На посаді Міністра юстиції і водночас Генерального прокурора за часів гетьманату перебували О. Романов (серпень-жовтень 1918 р.) та А. Вязлов (жовтень-грудень 1918 р.).

Повернення землі поміщикам, примусове вилучення хліба, каральні експедиції німецьких окупаційних військ тощо викликали бурхливу реакцію селянства та інших верств українського суспільства. Боротьба з гетьманським урядом набрала радикальних форм. Керівництво повстанським рухом взяла на себе Директорія на чолі з В. Винниченком. Після поразки гетьманських військ від повстанської армії 18 листопада 1918 р. Скоропадський зрозумів, що українське військо за його уряд битися не буде. 14 грудня 1918 р. гетьман зрікся влади. У цей же день Директорія проголосила про відновлення Української Народної Республіки.

Зі скасуванням 2 січня 1919 р. закону «Про утворення Державного Сенату» була відновлена діяльність Генерального Суду, який тепер почав називатися «Надвищий Суд Української Народної Республіки». На початку січня Рада народних міністрів УНР затвердила штати Надвищого Суду, яким охоплювалася і Прокураторія. Вона складалася зі старшого прокуратора, семи прокураторів та одного секретаря прокуратора. Міністром юстиції, Старшим прокуратором Надвищого Суду став Шелухін Сергій Петрович. Згодом ці посади обійняв В. Рейнбот. Але широка діяльність Прокуратори, як і інших органів державної влади Директорії, не розгорнулася. На території України вже діяв Радянський уряд, поступово радянська влада була встановлена на всій території України, за винятком окупованих Польщею, Чехо-Словаччиною та Румунією земель.